26. 07. 2025 р.
Вічна пам'ять і слава Герою!
26 липня 2024 р. поблизу населеного пункту Тернова Харківського району Харківської області, виконуючи бойове завдання, загинув Захисник України - Олександр Миколайович Романович, уродженець села Воєгоща Камінь-Каширського району Волинської області.
Молодший сержант Романович Олександр Миколайович ніс службу у лавах 247-го батальйону 127-ої бригади, оператором взводу ударних БПЛА.
Історія Героя
Романович Олександр Миколайович народився 30 жовтня 1991 року в селі Воєгоща. Усього в сім’ї Ніни та Миколи Романовичів було четверо дітей: Сергій, Олександр, Віталій та Олена. Батьки виховували їх у любові та достатку.
Сашко змалечку проявляв себе дуже спокійним, трудолюбивим, добрим, товариським хлопцем, йому подобалось грати у футбол та піклуватися про домашніх тварин.
У 1998 році пішов у перший клас Воєгощанської школи. Однокласники та вчителі дуже любили Олександра за інколи наївну простоту та скромність, він був звичайним й унікальним водночас, товариським, але небагатослівним, добрим душею і щирим серцем, підтримував слабших, завжди допомагав усім, хто цього потребував.
Після закінчення школи Саша вступив до Волинського фахового коледжу, в якому за три роки навчання став фахівцем у сфері інформаційних технологій. Пізніше його призвали на строкову службу, проходив її у Сімферополі.
29 травня 2016 року Сашко одружився з гарною дівчиною Лілею. Вони обоє працювали в Луцьку на заводі «Кромберг і Шуберт», там і познайомилися. Згодом керівництво компанії відправило Олександра як кращого працівника заводу у відрядження в Мексику. Пробув він там два місяці. Коли повернувся в Україну, молоде подружжя купило хату в с. Башова Копачівської ОТГ Луцького району, але разом пожити в ній їм не судилося…
30 грудня 2020 року в них народився гарний білявий синочок Назарчик – тепер найбільша втіха та розрада згорьованої Лілі.
Згодом Саша поїхав у Польщу, де кілька років працював далекобійником.
У березні 2023 року Олександра мобілізували до війська. Навчання проходив у Львівській області, потім був відправлений на південь країни оператором взводу ударних БПЛА в лави першої в Україні бригади територіальної оборони, яка стала механізованою, у ряди 247-го батальйону 127-ої бригади. Через деякий час формування передислокували на Харківщину, де поблизу населеного пункту Тернова 26 липня 2024 року Герой загинув. Їхню групу засік на позиціях ворожий дрон.
«Він не любив говорити про війну, нічого нам не розповідав про жахіття, які там відбувалися, завжди казав, що все в нього добре, мабуть, не хотів, щоб хвилювалися, оберігав нас, а ми його не вберегли… »,- з сумом і повними очима сліз розказує мама Сашка. Звістку про смерть сина їй принесли в ліс, коли збирала ожину й пошепки, як завжди, молила Бога, щоб зберіг її кровинку. Назавжди тепер ця чорна достигла ягода розчинилася в горі, омилася гарячими слізьми й огорнула душу нестерпним, пекучим болем…
30 липня жителі громад Волині на колінах зустрічали Героя, який віддав своє життя за територіальну цілісність та незалежність України. На кладовищі в Башовій, де поховали Захисника, обіймаючи домовину, ридала молода дружина, зозулею кувала мати, гірко плакав батько, брати, сестра, сумували й тужили всі, хто прийшов попрощатися з Воїном.
30 жовтня йому б виповнилося 33, але… Янголом кружляє тепер над своєю хатою дбайливий чоловік і ласкавий тато, не судилося в ній пожити, натішитися сином, намилуватися дружиною. Інколи приходить до рідних у снах, щоб подякувати за гарні квіти, які завжди майорять на могилі.
Учитель української мови та літератури
ЗЗСО «Воєгощанський ліцей»
Романович Марія Федорівна
Ковальчук Михайло Макарович народився 4 грудня 1989 року у селі Воєгоща. Батько – Макар Васильович працював у місцевій школі вчителем історії та бібліотекарем; мати – Валентина Іванівна – медичною сестрою у сільській амбулаторії, а згодом - у дошкільному закладі освіти. Мишко був другою дитиною у сім’ї. В родині вже підростав старший на 3 роки синочок – Іванко. Брати дружно зростали разом. Поки батьки працювали, діти радо відвідували дитячий садочок. Тут своєрідний і допитливий хлопчик легко знаходив спільну мову з однолітками, був енергійною та чуйною дитиною.
Згодом було навчання у місцевій школі, де в хлопчика було багато друзів. Михайло був хорошим учнем, старанним, справедливим, веселим і товариським хлопцем, вірним товаришем. В шкільні роки захоплювався грою в шахи та читанням художньої літератури. Але найбільше любив юнак уроки географії. І, навіть, будучи вже дорослим, хлопець цікавився цією наукою, з легкістю називав столицю будь-якої країни, чи то висоту гори, чи глибину озера… З великою повагою та вдячністю говорив він про свою улюблену вчительку географії – Ковальчук Тетяну Георгіївну, яка своєю педагогічною майстерністю і запалили в хлопця той вогник пізнання. Часто можна було зустріти дорослого вже Михайла на сільській вулиці з букетом квітів, які він ніс своїй улюбленій вчительці. Ішов до неї, щоб привітати зі святом, поговорити, порадитись та допомогти.
У травні 2007 року родину Ковальчуків спіткало велике горе – хвороба забрала батька, який був годувальником сім’ї. Михайлові було на той час усього 17.
Після закінчення школи, юнак продовжив навчання у ПТУ м. Камінь-Каширський за спеціальністю муляр-штукатур. З молодих років хлопцеві довелося заробляти на життя для себе та хворої матері. Він часто виїжджав на сезонні роботи, не боявся фізичної праці: допомагав рідним, сусідам, односельчанам. А згодом - доглядав за хворою матір’ю, як міг, давав раду: готував немудрі страви, годував, давав ліки, знаходив слова підтримки, турбувався про неї до останніх днів її життя. У 2022 році не стало найдорожчої людини в його житті – мами, з якою завжди був щирий та відкритий, при якій ніколи не соромився виявляти справжні почуття та часто ділився своїми мріями.
Після смерті матері, найріднішою людиною для Михайла став брат Іван, який на той час вже створив сім’ю та побудував будинок поряд із батьківською хатою. З братом вони завжди були рідними людьми. Саме з ним він радився про майбутній ремонт батьківської оселі, для якого вже придбав покрівельні матеріали, заготовив деревину… Частим гостем і хорошим помічником у будинку Івана був Михайло. Дуже любив він своїх племінників, ніколи не шкодував дітям на гостинці, носив їхні фото у себе в гаманці, а вони дарували дядькові своє тепло, лагідні посмішки та щиру дитячу любов.
Але у звичний ритм життя увірвалася повномасштабна війна.
24 серпня 2023 року Михайло Ковальчук був мобілізований та скерований для проходження навчання у м. Хмельницькому. 5 листопада приїхав на роковини смерті матері. Під час цієї короткотривалої відпустки отримав перелом нижньої кінцівки. А далі була реабілітація у Луцьку, знову Хмельницький, Луганський напрямок… Захисник ходив на позиції, бувало, рідко виходив на зв’язок із братом. Та недавня травма ноги дедалі частіше нагадувала про себе, хлопець не міг повноцінно виконувати свої обов’язки та отримав скерування на проходження ВЛК у м. Києві. Саме тут, у столиці, на нього й чекала миттєва смерть – страшна ДТП, яка сталася 6 серпня 2024 року. Не стало нашого Захисника. А плани в нього були на життя…
Поховали Михайла у рідному селі Воєгоща.
Вічна шана та слава Герою!
Учитель української мови та літератури
ЗЗСО «Воєгощанський ліцей»
Шпак Галина Якимівна
Спогад
про дядька
Спочивай з миром. Вічна слава тобі та шана.
Племінниця Анна, 14 років.
13 жовтня 2024 року
поблизу населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області загинув, захищаючи Україну, Балицький
Анатолій Йосипович, житель села
Воєгоща Камінь-Каширського району Волинської області.
Історія Героя
Анатолій Йосипович Балицький народився 28 квітня 1966 року в селі Воєгоща. Він був другою дитиною в багатодітній сім’ї Балицьких (4 дівчинки та 1 хлопчик). Батько глухонімий, мама-добра сільська жінка, якій Бог вділив недовге життя. Толі було 12 років, коли не стало мами. У таких випадках діти рано стають дорослими. І як справжній чоловік хлопчина більшу частину обов’язків по домашньому господарству взяв на себе.
Мало хто в селі знав, що справжнє ім’я Анатолій цей хлопець мав тільки в документах. Всі звали його Миколою. Маленьким часто хворів, і, щоб обманути долю і хворобу, вирішили переіменувати. Справді допомогло. Хлопчина ріс жвавим, любив рибалити, знав усі грибні місця в лісах поблизу села.
Після закінчення Воєгощанської восьмирічної школи поїхав до старшої сестри в Ленінград. Там навчався в ПТУ № 78, працював на Ленінградському заводі «Росія» фрезерувальником. Звідти призвали до армії, служив десантником. Згодом одружився. Думалося, що на все життя. Та не склалося сімейне життя. З сином підтримував зв’язок, хоч і розділяв кордон.
Друга спроба одружитися була вже у сорокарічному віці. І…знову не склалося. Та усиновлена дочка носила його прізвище до заміжжя.
Анатолій вирізнявся великою відповідальністю, був перфекціоністом, мав золоті руки. Облагородив батьківське обійстя, жодної зайвої речі-все на своїх місцях і в хаті, і на подвір’ї. Юнацькою мрією було навчитися грати більярд. Він його таки придбав. Не один вечір друзі влаштовували турніри.
Довелося Анатолію доглядати батька до смерті, бо сестер доля порозкидала по всіх усюдах. Через два дні після похорону пішов в АТО. Воював у 2015-16 роках. Після початку повномасштабного вторгнення старший сержант Балицький Анатолій зібрав рюкзак і пішов у військкомат, щоб захищати Батьківщину. Спочатку у складі 100 бригади був у лісах Волині : будували фортифікаційні споруди, стерегли кордон. З березня 2023 року нищив ворога на сході нашої країни. Серед побратимів вирізнявся високим почуттям власної гідності та поваги до людей. Він дуже любив життя, складав плани на майбутнє…
Загинув 13 жовтня 2024 року : о 2 годині ночі підірвався на міні поблизу Торецька. Поховали Героя 14 жовтня в рідному селі біля могили матері.
Вічна слава та шана Герою!
Учитель української мови та літератури
ЗЗСО «Воєгощанський ліцей»
Банько Вікторія Володимирівна
Немає коментарів:
Дописати коментар